Makhauser's

 personal blog

Вічність

Багряний диск сонця тихесенько сідав за горизонт та дарував останні секунди пожовклому листю старого ліса. Вечір наближався неспинною силою. Починалася нічна зміна неспинного циклу життя.

За десятки кілометрів від лісу на плиті кипів чайник. Стомлена рука зняла його з плити та прикрутила газ.

"Дорогий, чай готовий", - сказала Елен. Вона налила окропу у чашку та кинула дві ложки чорного чаю.

Джон не відповів. Певно, знову заснув на ґанку. Вона взяла підніс та поставила на нього дві чашки та пішла з ними на вулицю.

Джона й там не було. Проте коло будинку вона побачила маленьку білочку. Пухнастий звір з цікавістю дивився на людину, яка вийшла з дому та здивовано дивилася на порожнє крісло. Ця людина робила так щодня останніх років п'ять.

У нас є певний час. Коли він завершується, для нас починається вічність. Джона не було вже п'ять років. Здавалося, що ось зараз він зайде, поставить сумку з продуктами на стіл, почне потихеньку завантажувати молоком, сиром та ковбасою холодильник. Здавалося, що ось він дістане пильну пляшку та наллє з неї у стакан міцного напою. Але цього вже не буде. Не буде сиру. Не буде молока. Не буде напою. Джон пішов. Джон пішов, проте він завжди залишатиметься поруч. У спогадах, у світлинах, у днях радісного минулого.

Елен сіла за стіл на ґанку та випила одну чашку, а потім іншу. Білочка, яка вже побачила все, що їй було треба, побігла навздогін своїх ідей, планів та переконань. Жінка посміхнулася. Вона згадала, як сорок років тому вперше переступила цей поріг. Нове життя, нові відкриття, світ попереду. Такий великий, незвичний, невідомий. Молода та мрійна пара, яка хоче все знати і знає, що хотіти.

"Золотко, зроби ласку, будь моєю до кінця цього світу", - такою фразою її Джон і захопив того дня, коли відлуння великої війни у В'єтнамі вже перестало віддавати звуки боїв, страждань та смерті. Все закінчилося для того, щоб початися з іншої точки.

Наше життя - це ланцюжок перевальних пунктів. Такі собі чекпоінти, наче ті ігри. Тільки ми не можемо сказати, що нам не подобається цей розвиток подій, завантажити попередню гру та почати спочатку.

Десь в домі задзвонив телефон. Розуміючи, що це не Той дзвінок, Кеті не дуже прагнула підіймати слухавку. Дошкандибавши до апарату, Кеті підняла слухавку.

"Вітаю, Вас цікавить унікальна пропозиція? Ми пропонуємо надпотужний комбайн..." - жінка обірвала настирливого співрозмовника на півслові. Її таке вже не цікавило. І навряд колись б зацікавило.

Вона підійшла до дзеркала. З нього на неї дивилася пара сумних та стомлених сірих очей, які тільки підкреслювали сивину волосся. Хто ми та для чого? Скільки часу ми шукаємо відповіді на ці питання? Скільки життів треба прожити, щоб дати на них відповіді? На цей раз Кеті здалося, що вона їх знайшла.

Кинувши погляд на згасаючий день, вона вимкнула світло у вітальні та пішла до ліжка. Засинаючи, вона шепотіла собі, що Джон десь поруч. Він завжди там був. Поруч. Проте неосяжним та недосяжним.

А тепер у них завжди буде вічність.




Прокоментуйте!