Makhauser's

Френк дивився в дзеркало, але не міг пізнати своє відображення. Стільки часу пройшло з попередньої зустрічі. Схудле та бліде обличчя, сивина в довгому волоссі та відсутність енергійний та грайливих вогників в очах видавали, що десь щось сталося не так.

Але як це сталося? А чи було колись інакше? Відповідь на це питання давно заховалася в павутинні думок, лабіринті слів та тісному сплетінні вчинків.

Відповіді на це питання у чоловіка не було. Він відійшов від дзеркала та подивився на інтер'єр кімнати між чотирма стінами, що оточували його реальність.

Старе дерев'яне ліжко з схудлим від часу матрацом, не менш старий стіл з навічно згаслою лампою. На столі лежала купа паперів - на них був від руки написаний текст. Біля паперів лежала авторучка. Поруч зі столом стояв стілець, на якому висіла чорна куртка. Крім цих меблів та дзеркала у кімнаті були двері та вікно.

Френк підійшов до вікна та подивився на ранок, що прокидався. Сонце давало небу по-магічному багряного відтінку, першими променями застеляючи все довкола.

Зненацька роздався стукіт у двері. За ним слідувало звертання: "Містере Херфі, відкривайте негайно!". Отже, Херфі. В цьому місті Френк вигадав собі таке прізвище. А яке було справжнім? Коли був початок, коли вже нарешті буде кінець? Дорога покаже шлях так само, як і вітер вказує вітрилам куди треба рухатись.

Френк не любив змінювати ім'я, коли приїжджав до нового міста. Ім'я - це справа інтимна, яка може показати співрозмовнику набагато більше, аніж розмова з людиною у самісінькій спідній білизні чи взагалі без неї.

Не гаючи більше часу на роздуми, чоловік застосував ключ за прямим призначенням та відкрив двері. Перед ним стояла жінка доволі похилого віку, сиві кучері якої підкреслювали сріблясті овали окулярів. Вона була одягнута у доволі старий чорний піджак, який, на її думку, мусив підкреслювати її статус в соціумі.

Підкреслюючи свій типаж, міссіс Геренар (саме так вона вчора себе назвала) почала: "Херфі, Ви маєте заплатити за ночівлю наперед. Якщо хочете залишитися на тижень - платіть за тиждень", - сказала вона.

"Я поки не знаю на який час я приїхав, - відповів Френк спокійно. - Можливо, поїду завтра. А можливо, через місяць. Я можу заплатити за цю добу та наступну, тоді я буду знати точно".

Було видно, що жінці важко дається втриматись від крику. Її обличчя почало червоніти, проте вона все ж погодилась, взяла гроші та сховалася в темряві будинку.

Френк вийшов назовні. Було досить прохолодно, проте не настільки, щоб одягнути щось на футболку. Люди мурахами спішили на роботу, до магазину чи у школи, дитячі садки та виші. Прості та пересічні громадяни своєї зони комфорту, їх мало цікавить глобальне, та й до локального приділяють щоразу все менше інтересу та натхнення.

Чоловік пройшовся вулицею до парку. Під каштаном стояла одинока фігура, в руках тримаючи газету. В зубах ця фігура тримала цигарку - повний комплект людини, яка не хоче привертати увагу. Проте саме такі люди й цікавили Френка.

"Вітаю", - сказав він, підходячи до людини.

Чоловік продовжував читати статтю про розвиток будівництва бюджетних помешкань для соціальних груп. Принаймні, хотів, що так було видно зі сторони, а тому Френкові необхідно було привернути уваги іншим способом.

"Червоний паркан - це шлях через чорне поле, під променями зеленого сонця ми дійдемо до блакитного моря".

"Ходімо", - сухо відповів чоловік, склав газету та рішуче пішов до західного виходу з парку.

Вони мовчки пройшли два квартали, і лише потім зупинилися біля сірої п'ятиповерхової будівлі.

"Вам на четвертий поверх, містере Шеко. На Вас вже чекає", - сказав чоловік та сховався у натовпі біля автобусної зупинки.

Можливо, саме тут й буде фінальна зупинка. Треба все ще раз зважити та перевірити. Що буде, якщо він все ж досягнув цілі?

Шеко, Розмер, Генто, Херфі. Скільки облич змінив Френк за ці роки? Досить багато. Подолавши не одну сотню кілометрів, він врешті дійшов до мети. Сьогодні все станеться, і він знову відшукає себе. Або ж втратить назавжди.

Хто ми є насправді? Яка наша ціль, мета та яке нам відведене місце на цьому клаптику Всесвіту? Френк піднявся сходами та штовхнув двері. Вони легко піддалися, проте на поверсі нікого та нічого не було. Голі стіни, порожні очі вікон впивалися та заглядали у самісіньку душу, наче ковтаючи та занурюючи у собі. Що ж, пошуки тривають. Колись Френк знайде з чого все почалося та чому він став собою. Колись, проте не зараз.

Він вийшов назовні та посміхнувся сонцю, яке вже доволі високо в небі зігрівало новий день. Не давав йому спокою чоловік з газетою. Десь він його бачив, колись. В одному з міст протягом своєї подорожі чи у минулому житті - це вже залишиться за кадром.

З чого почалася мандрівка? З пошуків відповіді. Френк не знав свого минулого, як ластиком воно було стерте з пам'яті. Лише останні роки добре пам'ятаються. Все, що відбулося після того, як він прийшов до тями на березі океану у футболці з бейджем на ім'я Френк та з кількома доларами у кишені джинсів.

Френк пішов назад до будівлі, у якій зупинився. Він зайшов у кімнату та подивився у дзеркало. Окрім свого віддзеркалення він побачив й іншу людину. Це була дівчина, яка присіла біля вікна та обхопила голову руками.

Френк мовчки спостерігав за незнайомкою, і вона це помітила. Підвівши голову дівчина промовила ім'я Кетрін та встала.

"Вітаю, Кетрін, я - Френк", - почав чоловік.

"Я знаю, я все про тебе знаю. А також про Річарда, Джен та Ронду".

Ці імена, тим паче у компанії, нічого не казали Френкові, тому, побачивши його відстороненість, дівчина продовжила.

"Мабуть, ти прокинувся кілька років тому десь на пляжі чи у лісі. Це їхня улюблена схема. Їм цікаво спостерігати. Це шоу, яке завжди з ними", - поки що нічого зрозумілого чоловік для себе не почув.

Кетрін продовжила: "Вони приходять вночі, їм цікаво дивитися на світ очима своїх піддослідних, перевір ліве око, чоловіче - саме так вони транслюють собі світ твоїми очима. Новітнє слово у ток-шоу, новітні та дуже великі гроші".

Як це можливо? Чому вона прийшла саме до нього, коли він просто шукав себе, прагнучи відшукати своє я? Це виглядає дуже підозрілим. Як рояль в кущах поганого сценариста. Проте він запитав інше: "Як я можу тобі вірити?"

Кетрін мовчки дістала ноутбук з рюкзака, який поставила на підлогу біля вікна та вписала якусь адресу, а потім логін та пароль.

"Дивись, - сказала вона. - Це світ очима Річарда. Він зараз рибалить у Флориді. Ронда куховарить на своїй фермі в Колорадо, а ось й ти".

Люди кажуть, що рекурсія - божий дар. Можливо, вони мають рацію. Як і ті, що стверджують про правоту Кетрін. Рекурсивно побачивши ноутбук на екрані, Френк відчув слабкість у ногах. Він дійсно транслював все своїм оком. Навіть ту ніч два роки тому? Наче відчувши його страх, Кетрін кивнула та заспокоїла: "Підписка на таке шоу досить дорога, а людей, які можуть собі її дозволити, не зовсім бентежить чи соромить показ акту сексуального контакту.

Після цього вона закрила ноутбук та промовила: "Слухай, мене будуть шукати. Я працюю на них, а вони не пробачають зрад. Буду чекати на тебе опівночі за містом. Поїдеш на схід, а я тебе знайду. Потрібно припиняти цей балаган".

Кетрін вибігла на вулицю. Френкові залишалося лише сидіти та думати про те, що він почув та дізнався. А що йому вживили окрім камери? Детонатор? Диктофон? Датчик руху та навігатор? Як стрімко розвиваються технології, як стрімко вони замінюють нас.

Вечоріло. Френк, як йому сказала Кетрін, рушив на схід та був за межами міста десь за п'ятнадцять хвилин до кінця доби. Прохолодно було, проте терпіти можна. Зненацька з лівою сторони включилися фари - скоріше за все, так його кликав водій.

Замість дівчини за кермом сидів чоловік, який читав газету у парку зранку.

"Привіт, Френке, Кетрін вже чекає на тебе, сідай у машину", - промовив він.

Щось це виглядає дуже підозрілим. Вона не казала про напарників чи союзників, а цей пан вже сьогодні (ну, в принципі вчора) завів до порожньої кімнати. Глянувши на Френка і зрозумівши, що добровільно той не сяде у машину, водій вийшов з неї, повільно підійшов до чоловіка та тихо промовив: "Хочеш закінчити як вона? Ми це тобі швидко влаштуємо".

Що ж, такі аргументи доволі дієві. Сівши на водійське крісло він поїхав у невідомому напрямку. Хотіли в позбутися - зробили б це швидко та на місті. Проте певно, у цього чоловіка були інші плани на Френка.

Вони приїхали в якийсь ангар. Великий дах та просторе світле приміщення. У ньому стояв стіл та хірургічна лампа. Біля столу стояла також тумба з інструментами.

"Лягай", - сказав водій. Зараз все буде. В принципі, вибору як такого не було. Френк ліг та за секунду побачив над собою Кетрін з маскою для наркозу. Все це доволі дивно. Що ж це зна... Прийшла темрява.

Отямився Френк невідомо за скільки годин після цього. Сильно боліла голова та ліве око, дуже хотілося пити. Він спробував підвестися, проте сильні руки стримали ці потуги.

"Він же занадто слабкий", - промовив спокійний голос. Треба дати йому час.

"Як гадаєш, ViewCo знайде його?"

"Вже ні. Ніколи знову".

Пройшло п'ять років. З дзеркала на Френка дивився вже доволі солідний та спокійний чоловік, який виглядав молодшим ніж в тому маленькому містечку. Лише шрам під лівим оком нагадував про події тієї ночі. З кухні його гукнула Кетрін: "Коханий, вечеря холоне, хутчіш їсти". Зрештою, що ще треба звичайній людині?

ViewCo збанкрутіла, її лідер сів у в'язницю. Поставивши на конвеєр життя, вони порушили базові норми та порядки приватності. Звичайно, люди й досі охоче демонструють своє життя, епоха цифрового нудизму перейшла межі звичайних публікацій світлин у соціальних мережах. Тепер все набагато страшніше, а головне - добровільно.

Френк доїв вечерю, обійняв дружину та пішов спати.