Makhauser's

 personal blog

Кінець

Френк підвівся. За вікном сірий дощ неначе шепотів, що ось-ось почнеться осінь. Проте вона й не закінчувалася ніколи. Принаймні, для нього.

Він підійшов до вікна та деякий час спостерігав за блискучими від фар автомобілів, що пролітали повз будинок, стрілами. Невже все закінчиться саме так? Кожна стежина закінчилися тупиком або прірвою. Дороги далі вже не буде. Та нічого не зміниться.

Пролунав звук будильника. Час вставати. Звичайно, прокинутися від сплячки доволі важко, навіть коли ти не спиш цілу вічність. Цілу вічність пісок тонким струменем сипався в великий циліндр годинника, залишаючи за собою лише порожнечу. Цілу вічність маятник розрізав повітря, опускаючись все нижче та нижче до того місця, де мала би бути шия.

Френк знав, що вже змін не буде. Він пробував, проте раз за разом нічого не виходило. Втекти від себе - ось вихід. Проте з лабіринту підсвідомості виходу нема. Здавалося, що ось за рогом буде вихід, знову почне сяяти сонце. Що закінчиться вічний дощ, почнуть бавитись діти на майданчика, співати птахи, радісно гавкати цуценята. Проте ні. Ті ж сірі стіни, сіра природа та сіре Я.

Будильник продовжував лунати, ніби не розуміючи усю марність своїх зусиль. Чоловік підійшов та вимкнув його. Починається черговий день блукання між соснами. Він вже не може змінитися, як би не старався. І як би не хотів.

Вулиця зустріла ранковим галасом. Десь в сусідньому кварталі трамвай відправлявся черговим рейсом. Трамваї - це гарна алюзія на те, що ми робимо і якими ми стаємо згодом: ось він новенький, лише перший раз долає маршрут. Купа людей радісно спостерігає за запуском транспорту, святкують, хтось робить собі рейтинг. Приблизно так ми народжуємось.

Потім новенька краска на транспорті, нові вікна та сидіння вперше випробовують маршрут та знайомляться з новим дивним світом. Йдуть дні, роки, десятиріччя. День за днем трамвай їздить тими ж маршрутами або схожими, аж до тих пір, поки потреба в ньому не зникає. Трамваї списують, вони йдуть на брухт, в музей або просто забуваються. Нічого не нагадує?

Покинувши своє депо, Френк пройшовся вулицею та відчував на собі звук міста, яке прокидається. З вікон лунають запахи сніданків, лавки відкриваються, і свіжа випічка, овочі та свіжа преса вже чекають на охочих купи її людей.

Веселі собаки возять ще заспаних господарів по різноманітних кущах, кожен з яких гарантує цікаву мандрівку в історію для хвостатого друга людини - лише й треба, що застосувати свій ніс - і ти опинишся у суцільному вихорі подій.

У цей час в парку не буває людно навіть за хорошої погоди. Сторічні явори закривають небо, розкидаючи свої велетенські руки, огортаючи поодиноких зівак та спортсменів, які вирішили пробігтися. Саме те, щоб в черговий раз зустрітися зі своїм внутрішнім демоном.

Френк сів на свою лавку, на якій проводив час все частіше. Демон вже був на місці. Він завжди з тобою, і ніколи не запізнюється.


"Ну що на цей раз?" - запитав він та закотив очі. Депресивність Френка почала його дратувати доволі давно.

"Мені здається, що це мій кінець. Не як живої істоти. Скоріше, як людини. Чи того, хто щось може змінити, вивчити чи пізнати", - відповів Френк та подивився під ноги. Йому було соромно розмовляти навіть із самим собою.

"Такі моменти загартовують. Коли ти розумієш, що ситуація зайшла в тупик - ти отримуєш у руки кувалду, якою треба ламати стіни", - сказав демон, підвівся та пішов у туман поміж дерев.

"Ти підтримуєш та даєш поради. Так хто ж ти насправді? Демон чи янгол?"

"А різниці інколи немає. Все залежить від тебе", - відповів співрозмовник та зник.


Різниці й дійсно немає інколи. Все залежить від того, як ставитись до сьогодення, до проблеми та до себе. Стало трошки тепліше. Хоча б дощ перестав заливати відрами душу. А це вже щось.

Здавалося б, нічого такого Френк не почув, проте це хтось мусив це сказати. Навіть підсвідомість.

Дощ закінчився. Сонце почало пускати тонкі промені та світити на сірі стіни. Наближалася осінь. Проте за нею знову буде літо. Колись.




Прокоментуйте!